Розповіді, які вас дуже вразили, схвилювали ...

Україна

НАЙВЕЛИЧНІШЕ СПАСІННЯ ВСІХ ЧАСІВ (Норман Галлі)

На жаль, змушений вам повідомити, що у вашого сина лейкемія. Лікар здавався розгубленим, говорячи це.
– О, ні! - заридала 26-річна мати.
– Скільки йому залишилося жити? – запитав батько дитини.
– У найкращому випадку – кілька тижнів. Мені дуже шкода. Хотілося б сказати щось більш втішне.
Удома матері хлопчика спала на думку ідея.
– Синку, ти коли-небудь думав про те, ким хочеш стати, коли виростеш?
– Пожежником, – відповів хлопчик і посміхнувся.
Тоді вона вирішила зробити дещо. Мати пішла в місцеве пожежне управління й розповіла про останнє бажання її сина.
– Не могли б ви покатати його навколо кварталу в пожежній машині? – запитала вона.
Начальника пожежної охорони вразила її розповідь.
– Ні, – сказав він, – ми зробимо щось краще. Приводьте сина наступної середи, і він стане почесним пожежником на весь день. Він зможе їсти з нами й виїжджати на всі виклики. Якщо ви вкажете мені його розміри, ми замовимо для нього повне екіпірування із черевиками й шоломом. Шолом буде не іграшковим, а справжнім, з емблемою пожежної служби.
Через три дні пожежник прийшов у лікарню, одягнув хлопчика в пожежний костюм і повів його на стоянку. Вони сіли в пожежну машину, і дитина допомагала керувати машиною всю дорогу до пожежної станції. Хлопчик був надзвичайно щасливим! Його мрія здійснилася! У той день було три виклики. Хлопчик виїжджав на всі три виклики на різних машинах. Він їхав в автомобілі з медиками й у машині з начальником пожежної команди, а телевізійні станції знімали його для місцевих новин. Він був такий радий! Це сприяло тому, що він прожив на три місяці довше, ніж очікували лікарі. Але одного разу вночі основні показники стану його організму різко погіршилися, і старша медична сестра викликала в лікарню батьків хлопчика. Потім вона згадала той день, який він провів у ролі пожежного, і зателефонувала начальникові пожежної команди з проханням, якщо це можливо, надіслати в лікарню пожежника в обмундируванні, щоб той побув там, тому що хлопчик помирає.
Начальник пожежної команди відповів:
– Ми зробимо по-іншому. Ми прибудемо за п'ять хвилин.
Будьте ласкаві, коли ви почуєте звуки сирен і побачите ввімкнені фари, повідомте всім, що пожежі немає. Пожежна команда просто ще раз приїхала провідати одного зі своїх кращих пожежних. І відчиніть, будь ласка, вікно в його кімнаті. Спасибі.
Приблизно через п'ять хвилин до лікарні під'їхала пожежна машина, до відчиненого вікна на третьому поверсі була приставлена драбина, і 14 пожежних, серед яких було дві жінки, піднялися по драбині в кімнату хлопчика. З дозволу матері вони обіймали його, притискали до себе й говорили, як сильно вони люблять його.
Помираючи, хлопчик подивився на начальника пожежної команди й сказав:
– Дядьку, я справді пожежний?
– Так, ти справжній пожежний, – відповів начальник.
При цих словах хлопчик посміхнувся і закрив свої очі востаннє.
Яку любов виявили до дитини ці пожежні! Ця історія лише в найслабшому світлі зображує велику Божу любов, що вилилася заради всіх нас через Господа Ісуса Христа. Ісус прийшов на землю не тому, що Він хотів стати людиною, а тому, що людство мало потребу в Спасителі. Він прийшов заради інших, а не заради Себе. Наш Христос прийшов померти. Перебуваючи в тіні Голгофи й дивлячись на чудову Людину, що висить на хресті, ми чуємо переможне слово «Звершилося». Воно показує історію у зовсім іншому ракурсі. Зникли мрії людей, які думали про себе як про володарів своєї долі, тому що якби вони були такими, тоді навіщо потрібна смерть цієї Людини? Зникли мрії про самодостатність, тому що Христос утрутився в хід подій, щоб принести людям те, чого вони не мали в собі й не могли виробити самотужки. Кінець цієї Людини ознаменував початок для всіх інших людей.
_________________
"Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте ваш Небесний Отець їх годує. Чи ж ви не багато вартніші за них?" (Матв. 6: 26).

Україна

Класна історія

http://forum.rc-svit.com/viewtopic.php
_________________
33 жизни вымолить мечтал
Дали одну – спорить не стал
Все эти жизни проживу в одной
С ветром за спиной

Україна

приречені любити

Як міг дозволити собі закохатися!? В ТУ, кого любити не можна! ЇЇ звали ВІТЕР. Такий рятівний спекотного полудня, часом по - жовтневому колючий, іноді мов ледь відчутний поцілунок вечірнього бризу, а наступного дня – руйнівна буря...
ВОНА була навколо, іпостассю повітря, прозора та невагома і водночас, така ж життєво необхідна. Божевільно вдихав ЇЇ кожної миті, бо ж не знав, котрий подих виявиться останнім! Аж поки якось не здолав панічний страх: захотілось стабільності, спокою, впевненості в тому, що ВОНА буде, завжди! І лиш всепоглинаюча маніакальна думка: як втримати ЇЇ ???
Не встояв... Гуркіт засуву... Кричуща тиша... Протяг зник. Не можна було зачиняти двері!!! ЇЇ не стало. Бо ж ЇЇ звали СВОБОДА.
ВОНА, невтомна шукачка нового, хіба ж могла погодитись на довготермінову стоянку? Це була лиш ЇЇ аварійна зупинка, але згодом - катастрофічне зіткнення двох доль.
ВОНА підвелась..., далеке відлуння кроків - німий реквієм, криваві ноти на холодному асфальтовому клапті паперу...
- Як тобі це вдалося? Ти просто зчарувала моїх друзів...( Чорт! Не треба було ...)А ти хіба не знаєш, що я чарівниця?( Ревнує... Навіщо? Якщо я з ним, то значить так вирішила. І все. Крапка. Яка різниця, хто і як на мене дивиться... Головне - кого помічаю я!)Знаю... Всі допитуються чи ми... (Почуваю себе якимось дурнем! Навіть не знаю чи серйозно це все для неї... )
Чи ми... що? Знайомі? Друзі? Коханці?( Ну ось, він вже хоче втиснути наші стосунки в рамки якогось дурнуватого статусу. Нам просто добре! І цього більше ніж досить! Принаймні для мене...)
Не знаю...
Не треба нічого знати! Ми разом ТАК, як самі того хочемо...
ВОНА була така безпечна... Мріяла вишити з цим чоловіком різнобарвне, незрівнянної краси полотно, викроєне ножицями одного дня. Дарувала себе без жалю, без останку і стільки ж прагнула отримати. Насолоджувалась, пожадливо ковтаючи кожну хвилинку, фотографувала в пам”яті сліпучий образ кожного поруху. Не було потреби залишати щось на потім, боячись розтратити все одразу, бо знала, що ніякого „завтра” не буде.
Позначка шкали показує „ нуль”. Неймовірно, але це так – почався новий відлік!Бувають зустрічі, що в одну мить здатні перетворити весь попередній досвід в щось віддалено мізерне і таке нікчемне. Коли вже впевнений, що ліміт див вичерпано та залишається лиш іронічно гортати сторінки „свіжоспечених” днів зі згірклої минулорічної муки 2 сорту, мов старшокласник перелистує буквар, де все до нудоти передбачувано, з”являється ВОНА. Минуле з тріскотом летить в прірву. І ось ти знову безпорадне немовля, що робить перші незграбні кроки, вимовляєш якісь зовсім недолугі слова. Та то зовсім не важливо, бо перед очима той, давно забутий, велетенський світ, дивовижний і незнаний! Так, ніби довго, до втоми в очах, спостерігав за життям крізь потьмянілі скельця бінокля, аж раптом приходить ВОНА, а з нею прозріння – горизонт насправді безмежно широкий!!!
Він, затамувавши подих, боявся поворухнутись... Здавалось ще мить і марево розвіється, надто вже не схожою ВОНА була на дійсність. А хотілось міцно стиснути ЇЇ в обіймах. Не відпускати! Ніколи!!!
Якби мені сказали, що це мій останній день, я був би так само щасливий!
„ Наш час спливає. Це важче ніж будь – коли досі! Ми - приречені!,” – це був ЇЇ вирок, без права на апеляцію.
10:00 ранку.
Ранку, якого мало не бути.
Чому вона залишилась??? Навіщо? Проїхала всі заборонні знаки, знехтувавши правилами безпечного руху, задушила ТУ, що несамовито кричала: „ Зупинись!!!” Не впоралась з керуванням, траса виявилась надто слизькою чи просто ризикнула, байдуже якщо востаннє? вона скорилася! Не мала сили встати і піти геть, як раніше, не озираючись, щоб не знати болю втрати, якої так боялась і відчайдушно уникала.
Так не мало бути, але так сталось. вона здалася! Надто вже солодкою була отрута.Зневажена собою, покірно пішла за ним, все виразніше відчуваючи позаду кроки вбивчої залежності. Мов алкоголічка, що тремтячою рукою тягнеться до пляшки, проклинала свою слабкість. Щораз, втішалась тим, що може кинути будь – коли. Та, насправді, давно в це не вірила, бо вже не одноразово намагалася. Марно!
вона зламалася! Цього не могла їй пробачити ТА, впевнена, незалежна і рішуча, що зазнала поразки, та все ж сподівалась на реванш!
вона звикла! Хоч іноді здавалось, що задихається в цьому змарнілому домі з вицвівшими під палючим сонцем буденності стінами.
„Чи згодні ви бути разом, в радості і горі, в багатстві і бідності, доки смерть не розлучить вас? ” СМЕРТЬ??? Дивно! А я думала, що то має бути НУДЬГА... Бо ми вже давно „не живі”, а й досі разом!
ВОНА підвелась..., далеке відлуння кроків - німий реквієм, криваві ноти на холодному асфальтовому клапті паперу...
_________________
\"я вітер вмію цілувати,а ти ще й дихать не навчивсь...

Україна

історії просто супер, особливо перша, аж сльози на очі...
_________________
Мені всеодно що ви про мене думаєте, я про вас не думаю взагалі

Україна

В лікарні в одній палаті лежали два тяжко хворих.
Ліжко одного було біля єдиного вікна, а ліжко другого - біля дверей.
- Що там видно у вікні? - якось спитав той, що лежав біля дверей.
- Я бачу небо, хмари, що нагадують фантастичних звірів, озеро й ліс вдалині.
Щодня той, що був біля вікна, коли він міг сидіти, розповідав своєму сусідові
про події за вікном.
Він розповідав про озеро, качок та лебедей на ньому, про човен з рибалками,
про дітей, що гралися на березі, про закоханих, що трималися за руки й не зводили сяючих очей один з одного...
Той, що біля дверей, хоча й не бачив цього, та в його уяві поставали ці картини - так гарно розповідав йому сусід.
Та поступово до нього вкралася заздрість
«Це несправедливо, - думав він. - За які заслуги йому дісталося місце біля вікна, а я повинен любуватися лише дверима з облупленою фарбою, тоді як він має такий чудовий вид з вікна."
Спочатку ця думка його засоромили. та поступово його почала душити злість.
Він навіть спати перестав - так хотів лежати біля вінка.
Лише ця думка контролювала його життя.

Одного разу вночі той, що лежав біля вікна почав задихатися й сильно кашляти.
Він пробував дотягнутися до кнопки, щоб викликати сестру - та не міг.
Його сусід біля дверей спостерігав у напівтемній палаті, як той намагається дотягнутися до кнопки.
Він не поворухнувся й не натиснув свою кнопку, що викликала б сестру.
Десь за п'ять хвилин кашель й хрипи затихли.
Разом із диханням cусіда.
Запанувала мертва тиша.

Вранці його забрали.
Після того сусід попросив медсестру, щоб його переклали до вікна.
Медсестра, природно, допомогла йому.
З трудом від піднявся й виглянув у вікно.
За вінком була лише глуха цегляна стіна.
Він спитав у медсекстри
- Як же так! Це вікно дивиться на глуху сіру стіну!
Але той, що помер - розповідав мені про ліс, озеро, хмари, людей...
Як же він міг це бачити з вікна?
Медсестра сумно посміхнулася:
- Він не міг бачити наівть стіни; ваш покійний сусід був сліпим.
Він, певно, просто хотів вас трохи підбадьорити.
Автор - Бруно Ферреро
_________________
Мені всеодно що ви про мене думаєте, я про вас не думаю взагалі

Україна

дуже класно)
_________________
\"я вітер вмію цілувати,а ти ще й дихать не навчивсь...

Україна

Вражаюча розповідь.
_________________
Просто Сергій

Україна

"Його сусід біля дверей спостерігав у напівтемній палаті, як той намагається дотягнутися до кнопки. Він не поворухнувся й не натиснув свою кнопку, що викликала б сестру."
Цікава розповідь, дає можливість задуматися, а як би ми поступили в такому випадку?
Але я хочу навести трішки іншу розповідь, де було зроблено вчинок протилежний цьому. Чи з могли б і ви поступити так, як поступив Армандо?

НЕВИМОВНА ЛЮБОВ (Із книги Лучіана Крістеску «Галилеянин»)

«Щоб ви, закорінені и основані в любові, змогли зрозуміти зо всіма святими, що то ширина й довжина, і глибина й вишина, і пізнати Христову любов, яка перевищує знання, щоб були ви наповнені всякою повнотою Божою» (Ефес. 3:18,19).
Це сталося в Бразилії 1947 року. Після важких пологів мати померла, залишивши двох близнюків. Батько загинув двома місяцями раніше під час аварії на шахті. Близнюки були всиновлені. Шляхи братів розійшлися: Хуана на виховання взяло подружжя Фріас, які вже мали двох дітей, а Армандо був усиновлений багатим бездітним подружжям Ескалантес із Ріо-де-Жанейро. Тривалий час у родині Фріас справи йшли непогано. Коли Хуану виповнилося шість років, пані Фріас народила ще одну дитину. Через якийсь час пан Фріас утратив роботу й матеріальне становище родини погіршилося. Усе це особливо вплинуло на Хуана, що відчув відчуження з боку батьків і братів. Такі почуття викликали певну реакцію: спочатку довге мовчання, потім пряма непокора. Пан Фріас суворо карав Хуана. Десятирічним хлопчиком дізнавшись, що подружжя Фріас – це не його рідні батьки, він уперше втік з дому. У 14 років Хуан залишив школу й родину, щоб самому управляти власною долею. У віці 16 років, здійснивши крадіжку, був ув'язнений. З тих пір життя його проходило між в'язницею і волею. У 26 років Хуан викрав двох дітей, трьох і п'яти років, сподіваючись одержати за них викуп у 20 000 доларів. Але не завжди події можна передбачити. Про викрадення повідомили всі засоби масової" інформації" Бразилії. Була задіяна вся поліція. Від Понтд Кроса до Пелотас групи добровольців обшукували всі потаємні місця. Виснажений та обтяжений хлопчиками, Хуан убиває їх і ховає у двох великих коробках. Через якийсь час після вбивства його піймали. Ця новина з'явилася на перших сторінках газет. Обурення народу досягло апогею. Усі очікували на винесення смертного вироку вбивці.
У цей час його брат-близнюк Армандо також став дорослим, одержавши гарне виховання. Як директор інтернаціональної компанії з адміністративним центром у США (віце-президентом був його названий батько), Армандо багато подорожував. Одного разу під час обідньої перерви, коли він перегортав газети, його погляд упав на першу сторінку «Жорнал до Бразил», і Армандо жахнувся. Там була розміщена його фотографія під великим заголовком, що проголошував про страшний злочин. Холодний піт облив Армандо, коли він прочитав усю статтю й довідався, що Хуан, того ж віку, що й він сам, був усиновлений родиною Фріас. Здогадуючись про своє всиновлення, Армандо звернувся із запитанням до батька, чи не так це. Приголомшений батько уникав прямої відповіді, однак увечері Армандо зміг переконати батьків розповісти йому всю правду. Пригнічений отриманою новиною, він відчуває необхідність усамітнитися на невеликому острові в Карибському морі, де проводить час у роздумах. Через три тижні Армандо повертається додому з миром у душї й відкриває батькам свій план: за допомогою знайомих батька він хоче потрапити у в'язницю до брата й помінятися з ним ролями. Батьки вражені. Але Армандо - християнин. Він вважає своїм обов'язком дати шанс братові, позбавленому тих привілеїв, якими користувався Армандо. Після тривалих перемовин батьки поступилися. Вони допоможуть синові реалізувати свій план.
Запрацював механізм знайомств і зв'язків. Армандо одержує спеціальний дозвіл на вісім півгодинних відвідувань із попередженням про ризик, якому він піддається. Одержимий злочинець Хуан підтиском судового процесу готовий на все. Перша зустріч: у супроводі чергового Армандо входить до камери. Він був замаскований перукою, бородою й вусами. Говорить один, тому що Хуан не звертає на нього уваги. Друге відвідування: Армандо просить вартового залишити їх наодинці. Тепер він висловлює ув'язненому співчуття й розуміння. Хуан мовчить. Третє відвідування: Хуан починає довіряти незнайомцеві, що так цікавився його долею, і відкриває йому свою душу. Четверте відвідування: тепер говорить більше Хуан. Розпач і образа чуються в його словах: він розповідає про злидні, які довелося переживати в родині Фріас, про розчарування у стосунках з іншими. П'яте відвідування: Армандо знімає маску і представляється його братом. Хуан плаче, як дитина. На шостій зустрічі вони розуміють одне ного без слів. Армандо говорить про свій план. Хуан обурений: це абсурд, цього не станеться! На передостанній зустрічі Армандо наполягає, а Хуан коливається. При розставанні Армандо нагадує йому проте, що наступного разу він повинен бути готовий обмінятися ролями. Настав час останньої зустрічі. Через силу Хуан погоджується переодягтися. Перед розставанням брат говорить йому своє останнє бажання: «Пам'ятай про те, що тепер ти живеш не своїм життям, а життям Армандо Ескалантес. Не забудь: інший, котрий помре за тебе, більше не існує. Живи гідно моєї любові!» На що Хуан відповів: «Обіцяю створити гідну пам'ять про тебе». Вартові приходять, щоб провести «Армандо» на вулицю, де його очікує службовий лімузин. З болем у серцях батьки вітають нового сина... Через два тижні, 28 липня 1973 року в переповненому залі суду був зачитаний вирок Хуану Фріас: смерть через повішання. А в глибині залу гарно одягнений юнак не знаходив собі місця, але батьки стримували його.
«Новий» Армандо дотримався слова і залишив своє минуле. Близькі допомогли йому гідно, замінити брата як директора. Родина Ескалантес знову переживала щасливі дні, поки другий син не загинув в авіакатастрофі на 31-ому році життя.
_________________
"Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте ваш Небесний Отець їх годує. Чи ж ви не багато вартніші за них?" (Матв. 6: 26).