|  Написано: 17 Квітня 2008 00:05
Тема повідомлення: Перлини усної народної творчості |   |
| http://umoloda.kiev.ua/.../
А знаєте, як пахне Україна?
Перлини усної народної творчості зібрала й зберегла для нащадків Марія Немиро
Доцент кафедри історії України Рівненського державного гуманітарного університету Марія Немиро все життя присвятила збиранню фольклору, сходила–переходила сотні кілометрів, відвідала десятки хат, де ще збереглися паростки автентичної культури, і видала кілька книжок.
Легенди і перекази — народна педагогіка
— Пані Маріє, звідки у вас така пристрасть до старовини?
— Мені пощастило спілкуватися зі справжніми носіями багатющої спадщини української старовини, вихідцями ще з XIX століття, на яких не впливали чужі віяння — ні польські, ні російські — і вони свято оберігали свою традиційну культуру. Я народилася на Тернопільщині в 1950 році, а вже в 1951–му нашу родину вирвали з корінням і вивезли до Сибіру. Отож дитинство моє минуло там. І коли дорослі йшли валити тайгу, я залишалася вдома з дідусем і бабусею, які знали дуже багато різних оповідей, звичаїв і традицій, любили рідну землю. Коли в 1955 році мамі дали дозвіл відвідати батьківщину, вона взяла й мене з собою. Той спомин ще й досі в моєму серці. Був серпень, і плодів груш, яблук, слив було стільки! Усе те сушилося, і в повітрі стояв аромат. Так пахло Україною! Про неї писано–переписано, а як вона пахне, того не передасть ніхто. Ті запахи йшли від усього: інакше пахли хати, кожне деревце і кожна квіточка. Україна для мене малої була справжнім раєм.
А вже в 1956–му, коли сім’я повернулася в рідне село, то під монотонне теребіння кукурудзи чи скубання пір’я слухала найдивовижніші легенди і перекази, притчі та пісні, що їх розповідали та співали старші люди, і, як губка, всмоктувала їх у себе.
Згодом стала це все записувати, систематизувати, навіть передавала зібрані матеріали до Академії наук у відділ фольклору та етнографії. В мене їх приймали, але зрештою я зрозуміла, що вони так і лежатимуть в архіві. Отож наважилася на друк своїх книг. Спочатку вийшла 40–тисячним накладом «Хрестоматія з народознавства», далі були весільні обряди різних регіонів України, пізніше побачили світ «Легенди Волині й Полісся». І ось наприкінці минулого року з’явилося ґрунтовне видання під назвою «Відлуння віків», до якого увійшли легенди, притчі, перекази, казки, що їх записала сама та з допомогою студентів. Перевага, звичайно, надана фольклорному пласту Рівненщини, але тут також вміщено народні перлини Волині, Житомирщини, Закарпаття, Івано–Франківщини, Львівщини, Тернопільщини, Хмельниччини, Чернівеччини.
— Із цього випливає, що вас найбільше захоплюють саме легенди і перекази?
— Усе давнє мені цікаве і дороге, але легендам і переказам, справді, надаю перевагу. Бо в них є відповідь на багато запитань, зокрема, можна дізнатися про світогляд наших предків — як вони жили, думали, мудрували. А ще легенди мають переважно патріотичний зміст. У них розповідається про гідність, самопожертву, готовність віддати життя за свою батьківщину. Вважаю, що такі книжки повинні бути в кожному домі, де виховуються діти, адже ці народні перлини містять елементи народної педагогіки.
От мені ще в дитинстві показали гору і розповіли легенду про те, що під час посту хлопці й дівчата пасли худобу та почали танцювати, думаючи, що їх ніхто не бачить. І раптом щось загуло–загуркотіло й усе провалилося під землю. Зрозуміло, що насправді так не було, просто щось трапилося, і люди пропали, але це вже підказка, що треба шанувати звичаї, виховувати волю, стриманість. Так і будь–яка дитина, почувши якусь повчальну притчу, зживеться з нею і розумітиме, що це — застереження від поганих вчинків. Отак без галасу і крику, на прикладах виховувалися покоління.
— А от чому існує на наших теренах дуже велика кількість легенд, що ось стояла–стояла церква і раптом провалилася під землю?
— Сказала б, що це — народні апокрифи. От на Поліссі побутують легенди, коли церква провалювалася під землю разом із прихожанами, щоб їх не захопили татари. Поняття «татари» — дуже глибока рана в пам’яті народній, що визначалося як загальна назва ворогів. Населення завжди шукало прихистку саме в церкві, особливо дівчата, які не хотіли бути зганьбленими, і коли наставала безвихідь, тоді в народній уяві церква провалювалася під землю разом із людьми.
— Збиральницька діяльність по–своєму особлива. Чи траплялися з вами, пані Маріє, випадки, які запам’яталися найбільше?
— Так, якось я домовилася з жінкою про зустріч. Добиратися довелося 300 кілометрів. Приїхала, несу важкий магнітофон, заходжу в світлицю, а там нікого немає. Погукала — ніхто не відзивається. Чекала години з півтори. Згодом підійшла сусідка й каже: не чекайте, вона не прийде. Я зрозуміла, що ця жінка мала на те свої причини, адже вона поневірялася 25 років по тюрмах за брата. Мені було прикро і шкода до сліз, але я так і поїхала. Але невдовзі отримала поштою три об’ємні, густо списані зошити. Там були пісні, які співали в тюрмі, давня обрядова поезія. Якби ж то тоді ще записати мелодії... А наприкінці був припис — жінка перепрошувала за той прикрий випадок. У людині жив страх, який неможливо було здолати. Боялися тоді особливо, коли це стосувалося пісень періоду УПА. Люди були застрашені — було важко збирати. А тепер багатьох із тих, хто міг би щось розказати, вже немає...
— Ви зібрали також величезну колекцію побутових речей...
— Як і духовні надбання, так і матеріальні речі мають свою історію. Перебуваючи в одному з сіл, побачила на дворі скриню. Вона стояла під хатою, і в ній господиня зберігала дерть для худоби. Скриня ж у господі — символ наповненості, багатства, достатку. Без скрині раніше важко було уявити будь–яку хату. Для проведення занять мені вона була дуже потрібна. Виміняла її на масло, яке було в дефіциті у 80–ті роки минулого століття — у села його взагалі не завозили.
Цікаво потрапила мені до рук і терлиця. Це — знаряддя для тіпання льону й конопель. Терлиця була запхнута за балку під дахом стодоли. Отож господиня мені й каже: якщо хочеш, мовляв, то бери. А от драбини довгої немає. Довелося помудрувати, аби її дістати. А з іконами взагалі трапився унікальний випадок. Приходжу до однієї бабусі, а вона показує придбані фотографовані ікони. «А старі де?» — запитую; знала, що господиня мала дуже старі лики святих, намальовані на дереві. «А вони в коморі». Я аж охнула. А бабуся у відповідь: «Якщо хочеш, можеш собі забирати». Нині я їх бережу, як зіницю ока. А ще давню колиску на полозках я знайшла просто на дровітні, її вже були готові порубати...
— І чи маєте хоч якусь допомогу держави, коли оце по крупинці збираєте ці народні скарби?
— Хочу сказати, що треба застосовувати новітні технології, щоб встигнути зафіксувати все, що зберігає у своїй пам’яті старше покоління. Звичайно, є ентузіасти, які ні з чим не рахуються і продовжують цю роботу. Треба бути одержимим у цій справі. Важко цим навіть перейматися, коли душа не лежить. Якщо чогось не запишу, не зберу, то воно в мені сидить, мучить...
Добре було б зібрати легенди і перекази кожного села і видати, щоб кожен житель міг пишатися своєю малою батьківщиною.
У мене зібрано дуже багато фольклорних матеріалів, які я хотіла б видати. Нині готую двотомник «Свята і звичаї річного календаря. Календарно–обрядова поезія». На підході — весільна обрядовість. Або взяти похоронні плачі, це жанр, який сягає сивої давнини, коли ще не закопували прах у землю, а спалювали. Ці плачі можна відшукати нині тільки в поодиноких селах, а в мене їх назбиралося на цілу книжку. Мені дуже прикро, що нині з навчальної програми вилучено як народознавство, так і українознавство. Я не думаю, що молоді це не потрібно. Якщо ми не будемо дорожити своїм, то цю прогалину займе чуже. Ми будемо чуже їсти, на чужому спати, по–чужому говорити, чуже шанувати, а своє топтати. Важко мені зрозуміти наше керівництво від освіти. Адже студенти, прослухавши такі лекції, по–новому відкривають для себе Україну...
ПРИТЧІ
Про народ український
«Давним–давно Бог надумав поділити землю між людьми. І всі вони кинулися до Всевишнього. Кожний думав тільки про себе і ліз, розштовхуючи всіх, наперед, аби вхопити найкращий шматок.
Тільки один народ терпляче чекав своєї черги, то були ми, українці.
І коли ми підійшли до Господа Бога Нашого, то виявилося, що вся земля була поділена. Але Богові сподобався скромний і трудящий люд. Тоді він сказав: «Я знаю, які ви всі привітні й роботящі, я бачу, що люди ви добрі й будете цінуватиме землю, я знаю, що вона у вас не пропаде. І даю вам той наділ, який хотів би залишити собі».
Як сказав Бог, то відразу так і сталося. Та, коли спустилися українці на землю, то, може, від заздрощів, а може, від поганого, злого ока, але відтоді люд України і земля його, подарована Богом, страждали багато років і в муках існували. І народ України кровію своєю долю і щастя собі здобував».
Урочище Череп
Давним–давно місциною, на якій тепер стоїть Решуцьк, ішов подорожній. А на його дорозі якраз лежав череп. Від нічого робити подорожній вирішив забавитись. Він надів череп на свою палицю і почав його запитувати:
— Череп, череп, від чого ти помер?
Він запитав так три рази. На його подив, череп заговорив: «Мене згубив язик мій, тебе ж згубить твій».
Наляканий подорожній кинув череп чимдуж, почав тікати. Біг, аж поки добіг до якогось села і почав кричати: «Я бачив череп, який розмовляє!».
Але ніхто йому не вірив. Подорожній наполягав на своєму. Тоді жителі сказали:
— Ми перевіримо це. Якщо ти казав неправду, то ми тебе вб’ємо.
І вони послали з подорожнім двох воїнів. Знайшовши череп, подорожній почав його запитувати: «Череп, череп, від чого ти помер?» Але череп мовчав.
Цілий день подорожній запитував його, вибився із сили, та череп мовчав. І тоді воїни сказали: «Нам набридло чекати, і ми тебе вб’ємо!».
Сказано — зроблено. І одразу череп заговорив: «Я ж казав — мене згубив язик мій, а тебе погубить твій».
На згадку про цю подію урочище поблизу було назване Черепом.
_________________
калинова кров — така ж крута,
вона така ж терпка, як в наших жилах... | |
Հայերեն
Беларуская
Nederlands
English
Français
ქართული
Deutsch
Lietuvių
Русский
Українська
